Ось ми, нарешті, і дістались до околиць Сонячної системи, де (статечно обертаються крижані велетні - Уран I Нептун.

На відміну від газових гігантів Сатурна і Юпітера, що складаються здебільшого з Гідрогену та Гелію, в надрах Урана і Нептуна багато льоду. Саме тому астрономи називають ці планети крижаними велетнями.

Навколо Урана обертається 27 супутників. Два перші (Титанію та Оберон) видатний англійський астроном Вільям Гершель відкрив 1787 року, а назви на честь персонажів комедії Вільяма Шекспіра „Сон у літню ніч" їм дали лише 1852 року. Ще два сферичних супутники Урана - Аріель і Умбріель - відкрив 1851 року англійський астроном Вільям Ласел. Ці супутники названі на честь персонажів з поеми видатного англійського поета Олександра Поупа „Викрадення локона", а також духа, який прислуговував Просперо з п'еси В. Шекспіра „Буря".

У 1948 році американський астроном Джерард Койпер відкрив ще один супутник Урана і на честь персонажа п'еси „Буря" назвав його Мірандою. Інші супутники були відкриті після 1985 року космічним апаратом „Вояджер-2"та за допомогою наземних телескопів нового покоління. Найбільш „врожайним" був 1986 рік: цього року відкрили аж 10 супутників! Останній з відкритих супутник!в Урана (2003 року) назвали Маргаритою на честь героїні п'єси-комедії В. Шекспіра „Багато шуму з нічого". У Маргарити найбільш ексцентрична орбіта з усіх відомих супутників у Сонячній системі.

Система супутників Урана найскромніша серед усіх планет гігантів. Загальна маса супутників Урана становить приблизно 1 х 10²² кг. Для порівняння: маса Місяця 7,5 х 10²² кг (у 7,5 разів більша). Водночас сам Уран приблизно в 10 00- разів масивніший, ніж усі його супутники.

Супутники Урана можна виокремити у три підгрупи. До першої належать 13 внутрішніх супутників: Корделія (усереднений діаметр 40 км), Офелія (45 км), Біанка (50 км), Крессида (80 км), Дездемона (70 км), Джульєтта (110 км), Порція (145 км), Розалінда (75 км), Купідон (20 км), Белінда (95 км), Пердита (30 км), Пак (160 км),  Маб (25 км). Внутрішніми називають супутники Урана, радіуси яких менші, ніж радіус орбіти Міранди. Остання належить до великих супутників. Усі внутрішні супутники мають малу масу та неправильну форму, бо сили власної гравітації неспроможні надати їм кулястої форми. Ці супутники постійно „конфліктують" - збурюють гравітацією своїх сусідв, а інколи вдаряються один в одного. Наприклад, Дездемона може зіткнутися з Крессидою або Джульеттою. Щоправда, такі  події трапляються раз на 10-100 мільйонів років. Внутрішні супутники Урана обертаються в області його кілець. Кільця, найімовірніше, і виникли внаслідок розпаду одного або декількох маленьких супутниів, які „необережно" наблизилися впритул до крижаного велетня. Корделія і Офелія - два найближчі до Урана супутники -„пасуть" кільце Е, а невеликий Маб постачає речовину для найвіддаленішого кільця М. Пак кружляє на орбті поміж малечею: Пердитою і Мабом.

До великих належать п'ять супутниюв Урана: Міранда (470 км), Аріель (1158 км), Умбріель (1170 км), Титанія (1580 км) та Оберон (1525 км). Великі супутники Урана мають сфероїдальну форму.

М|ранда, найближчий до Урана великий супутник, обертаеться на відстані 129 900 км від поверхні планети майже перпендикулярно до площини орбіти Урана. Висота скелі Верона Рупес на Міранді становить приблизно 20 км. Її висота у понад 10 разів більша, ніж глибина Великого Каньйону на Землі та вдвічі перевищуе глибину каньйону Марінер на Марсі.

Титанія має кам'яне ядро, оточене крижаною мантією. Радіус ядра становить 520 км і складає приблизно 66 % від радіуса супутника, а маса ядра - 58 % від маси Титанії. Астрономи виявили чотири види топографічних особливостей на поверхні Титанії: кратери, рифти (каньйони), рупеси (обриви )та чашмати (глибокі подовжені каньйони). Діаметр кратерів на Титанії коливається від декількох кілометрів у низовинах та на рівнинах до 326 км для найбільшого кратера серед розташованих на супутниках Урана - Гертруди.

Уран обертаеться навколо Сонця, лежачи „на боці", а площина його екватора практично збігається з площиною орбіт його великих супутників. Тому зміна сезонів на планеті та її супутниках дуже своєрідна. Полярна ніч на полюсах Умбріеля та інших великих супутниках Урана триває 42 земних роки I спльки ж - полярний день. У час літнього сонцестояння на полюсах супутника Сонце майже досягае зеніту. Мандрівка „\/оуаgег-2" у січні 1986 року над південним полюсом Умбріеля припала саме на літне сонцестояння. Автоматична станція передала на Землю єдині на сьогодні зображення Умбріеля, зроблені зблизька . Найменша відстань від „\/оуаgег-2" до супутника становила 325 000 км. У цей час північна півкуля супутника не освітлювалась Сонцем, тому вдалося отримати зображення лише 40 % його поверхні.

Поверхня Умбріеля рясно вкрита кратерами різних розмірів: від декількох кілометрів до 210 км. Особливістю Умбріеля є світле кільце на дні кратера Ванда завбільшки 140 км.

Раз на 42 роки під час рівнодення на Урані Сонце рухається у його екваторіальній площині. В цей час можна побачити взаємні затемнения супутників Урана. У 2007-2008 роках астрономи зафксували два покриття Титанії Умбріелем і покриття Аріеля Умбріелем.

Аріель  - четвертий за величиною супутник Урана, 14-й за розміром з 19 відомих супутників кулястої форми. Аріель приблизно на 50 % складається з льоду і на 50 % - з каменистих порід. Орбіта Аріеля, так само як інших великих супутників Урана, лежить у площині екватора планети. Єдині на сьогодні зображення Аріеля, зроблені зблизька, передав „\/оуаgег-2", пролітаючи Уран у 1986 році|. Космічний апарат зафіксував лише 35 % поверхні Аріеля з мінімальної відстані 127 000 км.

Аріель - найсвітліший супутник Урана. Його поверхня має складний рельеф: кратери, рифти, рупеси, чашмати, макули (темні ділянки), гірські хребти. Найдовший чашмат на поверхні Аріеля -каньйон Качин завдовжки понад 620 км; найбільший кратер Йангоор має лише 78 км у діаметрі.

6 липня 2006 року космічний телескоп ,,Хаббл" сфотографував проходження Аріеля по диску Урана і тінь від супутника на хмарах планети. Такі рідкісні події на Урані відбуваються лише під час рівнодень.

Оберон - другий за розміром і масою супутник Урана і дев'ятий за масою супутник у Сонячній системі. Оберон - найвіддаленіший від Урана з п'яти великих супутників. Він завжди повернений до планети одним боком. Лише один космічний апарат - „\/оуаgег-2" у січні 1986 року вивчав Оберон з близької відстані і сфотографував приблизно 40 % його поверхні. Поверхня Оберона темна, з червоним відтінком. Астероїди залишили на Обероні численні кратери, які подекуди сягають 200 км у діаметрі. Концентрація кратерів на Обероні більша, ніж на інших супутниках Урана. На супутнику зафіксована система гребенів (западин у корі) та горстів (підвищень), що утворилися внаслідок деформації кори та розширення надр на ранньому етапі його історії.

Ще 9 супутників Урана - нерегулярні: Франциско (25 км), Калібан (100 км), Стефано (Л) км), Тринкуло (10 км), Сікоракса (200 км), Маргарита (10 км), Просперо (30 км), Сетебос (30 км), Фердинанд (10 км). Усі вони (окрім Маргарити) названі на честь персонажів п'еси В. Шекстра „Буря". Нерегулярні супутники Урана, крім Окоракса, -темні об'екти, які мають невеликий коефіцієнт відбивання. Поверхня Сікоракса має червонуватий відтінок.

Навколо Нептуна, найвіддаленішої від Сонця планети, обертається 14 супутників. У римській міфології Нептун є богом морів, тому супутники планети-тезки називають на честь „нижчих за рангом" морських божеств - нереїд.

Маса найбльшого супутника Нептуна - Тритона - складає 99,5 % від сумарної маси всіх його супутників. Вільям Ласел відкрив Тритон на 17-тий день після відкриття Нептуна. Тритон единий з супутників Нептуна має сферичну форму. Він названий на честь давньогрецького бога Тритона - сина Посейдона (у римській міфології - Нептуна).

Тритон має незвичну орбіту: вона дуже нахилена до площини екватора планети і до площини екліптики. Це єдиний великий супутник у Сонячній системі, що рухається у зворотному напрямку до обертання планети. Вчені вважають, що Тритон не утворився із залишків планетозималі разом з Нептуном, а був колись захоплений ним.

Тритон трохи менший, ніж Місяць: його діаметр 2 706 км. Поверхня супутника, вкрита метановим і азотним льодом, добре відбиває сонячне світло. У серпні 1989 року „\/оуаgег-2" надіслав фотографії більшої частини південної півкулі супутника, вкритої полярною шапкою. На сьогодні це едині фотографії Тритона. Полярна шапка на Тритоні різнокольорова. Вона складаеться з азотного льоду із домішками метану і карбону(ІІ) оксиду, які й надають речовинам рожевого, жовтого та білого забарвлення.

Середня температура поверхні Тритона (-235) °С, тому азотно-метанові сніжинки осідають на ній у вигляді паморозі або снігу. Велику площу Тритона займає унікальна місцевість, рельеф якої нагадує кірку дині. У Сонячній системі така поверхня характерна ще для Плутона. Вона так і називається -„Регіон динної кірки". Діючі гейзери на Тритоні - найбільш віддалені від Сонця кріовулканічні об'єкти. Вони викидають речовину на декілька кілометрів вгору, створюючи аміачно-метанові озера.

Другий (за хронолопею вщкригпв) супутник Нептуна - Нереїда. Його вщкрив 1 травня 1949 року Джерард Койпер. Д|аметр НереУ-ди 340 км. Це третш за величиною супутник Нептуна. Маса Нереїди с тановить лише чверть вщсотка вщ маси Тритона. Косм1чний апарат „\/оуаgег-2" пролет!в далеко вщ Нереїди, тому детальш знімки супутника отримати не вдалося.

Супутник Нептуна Ларисса відкрили 1981 року під час покриття Нептуном зорі. Ларисса мае неправильну форму, а на її поверхні є ударні кратери.

3 липня до вересня 1989 року „\/оуаgег-2" відкрив ще 5 супутників Нептуна, з них чотири - внутрішні: Неяда, Таласса, Деспина та Галатея. Їхні орбіти дуже близьк! до Нептуна і знаходяться в межах його кілець. Галатея е супутником-„пастухом" на внутрішньому краю кільця Адамса, розташованого за 1 000 км від її орбіти. П'ятим супутником, який відкрив „\/оуаgег-2", був Протей - другий за розмірами супутник Нептуна і найбільший його внутршній супутник, а ще - найбільший несферичний супутник у Сонячшй системі. Його розміри 220 х 208 х 202 км.

У 2002-2003 роках відкрили ще 5 супутників Нептуна: Галімеду, Псамафу, Сао, Лаомедею та Несо. Ці супутники невеликі (мениші за 10 км), нерегулярні і мають неправильну форму. Цікавий супутник Несо. Він рекордсмен серед супутників у Сонячній системі, бо є найвіддаленішим від своєї планети (середня відстань від Нептуна перевищуе 48 млн км). У апопосейдії (найвіддаленішій від Нептуна точці орбіти) Несо віддаляється від планети на 72,1 млн км, що становить майже половину відстані від Землі до Сонця! Навіть у найближчій до планети точці своєї орбіти - перисейдії - Несо наближається до Нептуна лише на 24,7 млн км. Супутник здійснює один оберт навколо Нептуна за 25,5 років і має найбільший період обертання серед усіх супутників Сонячної системи.

1 липня 2013 року був відкритий ще один маленький (діаметром не більше 20 км) внутрішній супутник Нептуна - S/2004 N1 (тимчасова назва). Група астрономів-першовідкривачів запропонувала назвати його Поліфемом. На даний момент це останній відкритий супутник у Сонячній системі.

Жодних деталей топографії та особливостей текстури нерегулярних супутників Нептуна ми не знаємо. Космічні апарати нового покоління, які планують запустити в середині нашого століття, розкриють землянам таємниці, які ці далекі світи приховують від нас.